22 листопада, субота День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні

Цей День щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада.

    Голодомор коштував українцям мільйони життів. Це не тільки померлі – це і ненароджені. Це – носії пронесених крізь століття традицій. Це — творці майбутніх шедеврів, автори ідей, зодчі й провідники. Ми здатні порахувати кількість загиблих, та ми ніколи не порахуємо втрачених ідей, помислів, творів, не зведених споруд…

     Інколи здається, що жахливість цієї трагедії була спланована з одним-єдиним наміром – приголомшити так, щоб відбити здатність перетворити питання «за що?» у більш глибоке «чому?». Справді — чому?

    Чому знищували мільйони працездатних, розумних, творчих людей? А тих, хто залишався жити, зацьковували страхом?

      Для того, щоб спробувати відповісти на це запитання, потрібно повернутися дещо раніше. Перед 1917 роком український загал являв собою мало оптимістичне видовище. Переважно русифіковані міста, промисловість – крім харчової – у руках кого завгодно, тільки не українців, тотальна заборона видання українських книг і особливо перекладних. Книги і періодику українською мовою завозили контрабандою з Галичини, освіта повністю русифікована, українці в межах Російської імперії практично не існують, як окрема нація. У Києві українською мовою користувалося в домашньому побуті тільки 8 родин. Коли у 1914 році делегація українських культурних діячів з’явилася у міністра освіти Сазонова з проханням хоч трохи полегшити ситуацію українського шкільництва, обіцяючи повну лояльність українського суспільства, у відповідь почули: «Чого ж ви хочете, панове – саме війна є найкращими приводом, щоб урешті покінчити з вашим українством!»

     Виглядало на те, що у протистоянні «Російська імперія – українська нація», перша здобула вже остаточну перемогу. Наприкінці лютого 1917 року в Петрограді розпочинаються масові маніфестації. Поліція безсила. А «придворні» полки, Волинський і Преображенський, відмовляються стріляти в народ. Збіг чи символ – у особовому складі обох полків переважають українці. Результат – 2 березня 1917 року Микола ІІ зрікається престолу. «Яремні пута ми вже порвали і повалили царський трон..»

      Але в контексті нашої теми важливіше те, що далі відбувалося в Україні. За місяць в Україні виникла держава. Хоча формальне проголошення державності відбулося тільки в листопаді 1917 року, реально вона існувала від березня 1917 року. Відбулася стихійна українізація всього, чого тільки можна: освіти, державного апарату, армії, промислового сектору…

          Після приходу до влади більшовиків негайно розпочалася агресія в Україну. Українська армія – тільки що сформована, озброєна «чим Бог послав», не завжди одягнута і взута, тримала оборону три роки – з кінця 1917 до 1920 року. На її рахунку – здобуття Криму у квітні 1918 року за кілька днів (більшовики витратили на цю операцію три місяці, а німці узагалі вирішили, що кидок через Сиваш – нереальна затія), розгром десятикратно переважаючих сил під Мотовилівкою восени 1918 року, успішні бої з переважаючими силами більшовиків узимку 1918 – 1919 року, піврічний рейд територією, окупованою ворожими військами – Зимовий похід 1920 року і, врешті – фактичний порятунок Варшави від більшовицького наступу влітку 1920 року.

       Попри це, більшовики перемогли. Наслідком їхньої перемоги стало впровадження «воєнного комунізму», який на практиці був окупаційним режимом, спрямованим на викачування з України продовольства і винищенням усіх, хто був хоч якось активний у роки Незалежності. Наслідком став потужний повстанчий рух. У найбільш активних осередках, як-от у Холодному Яру, партизанський рух так і не змогли припинити військовими методами – довелося застосувати масштабні провокації.

       Було ясно – ще трохи, і Україна справді вибухне. Система відступила – у економічній сфері запроваджено НЕП, основна відмінність якого від «воєнного комунізму» полягала у фіксованому податку замість «продрозверстки» і дозволу на утримання приватних майстерень та крамниць. У сфері культури розпочалася українізація, наслідком якої стало формування цілого покоління українських поетів, письменників, науковців, представників гуманітаристики найвищого класу.

      Українізацію проводили і користувалися її плодами, здавалося б, вірні «більшовики-ленінці», серед яких вистачало тих, хто зі зброєю в руках боровся з українською національною державою. І ось – у 1926 році найяскравіша постать серед майбутнього «розстріляного відродження» – Микола Хвильовий – проголошує «Геть від Москви!». А у 1928 році кількість виробленої сільськогосподарської продукції перевищила аналогічний показник 1913 року.

І ось з цього моменту Голодомор, або щось подібне, став неуникненним. Основною слабкістю Української держави 1917–1921 років була фактична відсутність державних інституцій і гострий брак кадрів, які були б у стані їх сформувати. На практиці тим, хто попри вкрай несприятливі умови все ж намагався вибудувати структури – доводилося протистояти також соціалістичним фантазіям керівництва про «революційну демократію». А також – вони змушені були будувати інституції з людей, які часто мали мінімальну освіту і доволі наївні поняття про реальність.

Українізація кардинально поміняла все. За кілька років Україна отримала достатньо освічених і придатних до формування інституцій на всіх рівнях та підтримання їх у робочому стані людей. І – попри членство у Компартії – ці люди мислили інтересами України і в культурному сенсі вже мислили себе окремим від Москви. Сама Компартія стала способом зробити кар’єру для молодих українців і при тому залишитися українцем. А показники виробництва сільгосппродукції чітко демонстрували – Україна отримала також достатньо продовольчого і матеріального ресурсу.

      Почала реалізовуватися найбільша небезпека для будь-якої тоталітарної системи. А саме – наявність альтернативної структури з достатніми ресурсами. Попереднього разу, коли Україна була позбавленою структури і не мала можливості накопичення ресурсу, її повне підкорення зайняло більш, ніж три роки. Для цього треба було наводнити її спецзагонами ЧК, Червоною армією, застосувати провокації і всі мислимі на той час засоби масового винищення.

   Що ж чекало б радянську тоталітарну систему у разі зіткнення з Україною, яка мала і структури, і достатньо якісного людського ресурсу?

Тому з 1929 року Україну почали систематично вбивати. Як альтернативну структуру і як політичну даність. Голодомор був найважливішим у ланцюжку політичних репресій, розстрілів, заслань, нищень матеріальних цінностей і цілком конкретних людей. Тому, що знищував ресурс.

   Банальність – людина мусить їсти. Відповідно, забираючи найголовніший ресурс – хліб – людину зв’язують по руках і ногах. Беруть під повний контроль. Виключають будь-яку можливість самостійної дії. Не кажучи вже про спротив.

Голодомор відбирав матеріальний ресурс. І безнадійно калічив потенційні «цеглинки» майбутньої української системи – своїх жертв. Україна відчайдушно опиралася – у роки безпосередньо перед Голодомором Україною прокотилося понад 5 000 стихійних повстань. Але радянська система виявилася сильнішою.

Голодомор – це було добивання ворога. Ворога ще далеко не переможеного. Але настільки небезпечного, що краще було його знищити дотла, звести до рівня маси, аніж ризикувати, що він учергове зведеться на ноги.

Тому добивали. Не рахуючись ні з чим. Страхувалися від двох речей одразу: від альтернативної структури – будучи тоталітарним суспільством, і від визвольного руху – будучи імперією.

PS. Ми пам’ятаємо наших убитих. У суботу 22 листопада о 15:00 прийдіть на Театральний майдан та пройдіть скорботною ходою  до Замкової площі, приєднайтеся до мітингу-реквієму та акції «Запали свічку» .

[1]